Aбонемент

До Дня Українського козацтва

   Козацтво – слава України

   За честь і гідність України,

   За волю, правду і добро

   Вони боролись щохвилини,

   Їх кров лилася як вино!

   Всіх ворогів вони долали,

   Всі землі наші зберегли,

   Завжди від лиха захищали

   І гордо прапор наш несли!

   Сини Твоєї Батьківщини,

   В них сила духу непоборна!

   Козацтво – слава України,

   Це гордість наша всенародна!

          Щорічно першого жовтня в Україні відзначаються особливі для всіх українців свята: День захисників і захисниць України, День Української повстанської армії, День Українського козацтва та одне з найбільш шанованих свят в Україні – Свято Покрови Пресвятої Богородиці. Не випадково всі ці три свята, і державні, і релігійне, об’єдналися в один день – вважається, що з давніх  часів Пресвята Богородиця є покровителькою українського козацтва та усіх українських збройних формувань.

Слово «козак» походить з тюркських мов та означає – вільна, озброєна людина, найманий воїн, вправний вершник.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80-90-х років XV ст. На той час південні землі території України – Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя – були незаселені. Туди, у степ, і тікало селянство, яке протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, що йшло на південь з метою сезонного промислу, полювання, рибальства. Вони стали основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні, а їх головними справами були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. Побудовані на тих землях невеличкі захисні містечка стали прообразами Січі. Так, 1553 р. на острові Мала Хортиця черкаський староста Дмитро Вишневецький власним коштом збудував замок-фортецю, яка започаткувала Запорозьку Січ.

Появу козацтва зумовило ряд причин, насамперед: соціальні (посилення феодальної експлуатації та юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі та необхідність колонізації вільних земель), політичні (для охорони південних кордонів від татарської загрози польська адміністрація прагнула залучити на службу козацтво), національні (спротив політиці колонізації українського населення).

З політичної точки зору Запорозька Січ була зародком майбутньої української держави.

Козацтво, як військове збройне формування, поділялося на полки, чисельність яких була 500-1000 осіб; козацьке військо очолював гетьман (з часів Богдана Хмельницького), а запорожців – кошовий отаман. Вступ та вихід із Січі були добровільними. Січові козаки, нежонаті, загартовані у боях, становили цвіт Війська Запорозького. Життя запорозького козацтва будувалося на демократичних засадах; виконавчу владу репрезентували кошовий отаман та старшина; загальна козацька рада збиралась двічі на рік, обирала старшину, вирішувала питання стосунків із зарубіжними державами, затверджувала плани походів, здійснювала контроль над козацькою адміністрацією тощо.

У Запорозькій Січі правова система була своєрідною. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть "Руська правда", у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань тощо.

Таким чином, є всі підстави вважати, що Запорозька Січ мала виражену форму державності з ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом з тим мали місце внутрішньополітичні суперечності, соціальне розшарування, майнова нерівність тощо.

Першими козацькими гетьманами літописці та історики називають черкаського та канівського старосту, овруцького шляхтича Остафія Дашкевича та хмільницького старосту Предслава Лянцкоронського.

На початку XVІ ст. організатором успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства був запорозький полководець і політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорозької Січі Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1582–1622). Він був одним з освічених людей в Україні того часу, дбав про підвищення культурного рівня козаків, був опікуном православної церкви, меценатом православних братств та братських шкіл.

Справжнім державотворцем, воєначальником та дипломатом був Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький (1595–1657), один з найвидатніших політичних і військових лідерів українського народу.

Його наступник Іван Виговський (бл. 1608–1664) – український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659). Він був керівником Генеральної канцелярії, відповідав за дипломатичні відносини.

Видатними постатями в історії розвитку козацької держави були Іван Мазепа (1639–1709) та Пилип Орлик (1672–1742). За часів правління гетьмана Івана Мазепи відбувся значний розвиток економічного, духовного та політичного життя країни. Його наступник Пилип Орлик, генеральний писар упродовж 1702–1709 рр.,  продовжив його справу, згодом був одним з укладачів та упорядників документа «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького» (1710), відомого всім як «Конституція Пилипа Орлика». У цьому документі визначено місце козаків у суспільстві, дано поняття «вільного народу козацтва», викладено основи вибору для влади та правосуддя, різні соціальні засади. Це видатна історична пам’ятка української та європейської думки. Історики вважають цей документ першою Конституцією України та основою багатьох світових конституцій.

Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів, які залишили вагомий внесок в історії нашої країни та побудові незалежної Української Держави.

Літописці та історики всіх часів (різних епох) неодноразово висвітлювали у своїх працях вплив цих видатних військових та політичних діячів на перебіг історії, становлення незалежної української держави та її взаємозв’язки з європейськими державами.

Ці сторінки нашої історії представлені у віртуальній книжковій виставці До Дня Українського козацтва виданнями з фонду рідкісних і цінних книг НБУ ім. Ярослава Мудрого.

Експозиція містить певний обсяг загальних праць видатних вчених, дослідників історії Української держави та Українського козацтва, значна частина з яких є прижиттєвими.

Одночасно користувачам Бібліотеки пропонується ознайомитися з цими та іншими виданнями даної тематики у читальному залі рідкісних і цінних книг  01-23 жовтня 2024 р. за адресою: вул. Набережно-Хрещатицька, 1, кімн. 212, 3-й поверх.

Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Інформацію підготовлено
 відділом рідкісних і цінних книг 

1/50
	Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник : Хмельницкой, «Краткого описания Малороссии» и «Собрания Исторического». – Киев : Издана Киевской временной комиссией для разбора древних актов, 1878 (В тип. К. Н. Милевского). – ХVIII, 81, 468, [8] с.   Шифр зберігання: Рк Вдз1580  Електронна копія: http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=4097   «Літопис Самовидця» – одна з найвидатніших історіографічних пам’яток і один з найдавніших серед відомих козацьких літописів. Твір вирізняється своєю джерельною основою, в якій домінують власні авторські спостереження. Вірогідним автором пам’ятки був генеральний підскарбій, а згодом стародубський священик Роман Онисимович Ракушка-Романовський (бл. 1622–1703). «Літопис Самовидця» – одне з найдостовірніших історичних джерел XVII ст., самобутня й оригінальна пам’ятка української мови та літератури. Твір охоплює період від початку Хмельниччини до 1702 р., втім основну увагу приділено подіям 1648–1657 рр. Як історичне джерело, що написано очевидцем, літопис містить цінні фактичні відомості з історії українського, польського та інших народів другої половини XVII ст., багато з яких мають унікальний характер.