Субота, 17 квітня 2021

Новини і події

Графік роботи

Понеділок - п'ятниця
з 10:00 до 20:00;
субота, неділя -
з 10:00 до 18:00.
Четверта п'ятниця
кожного місяця –
санітарний день
(бібліотека не обслуговує користувачів).

До дня народження Т. Г. Шевченка (1814 – 1861),

українського письменника, поета, мислителя, художника

 

 

image   

Наша дума, наша пісня 

Не вмре, не загине... 

От де, люде, наша слава, 

Слава України! 

Без золота, без каменю, 

Без хитрої мови, 

А голосна та правдива, 

Як Господа слово.

 

Т.Г. Шевченко 

Щороку 9 березня світ відзначає річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка – українського письменника, поета, мислителя, художника, центральної постаті українського літературного процесу XIX ст.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині – Звенигородський район Черкаської області) у родині кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта; один з його синів, П. В. Енгельгардт, з 1830 р. став власником Кирилівки і поміщиком Шевченка. Рано залишившись сиротою, Тарас змалку тяжко працював разом з іншими наймитами.

Ще з дитинства у Шевченка виявилися здібності до малярства, він прагнув стати художником. Можливість навчання з’явилась лише у 1832 р., коли П. В. Енгельгардт переїхав до Петербургу та віддав Тараса, який був у нього служником-козачком, до одного з майстрів малярського цеху В. Ширяєва. У 1836 р. Шевченко познайомився з учнем Петербурзької академії мистецтв Іваном Сошенком, пізніше – з відомими членами української громади в Петербурзі – Є. Гребінкою, В. Григоровичем, російськими художниками К. Брюлловим, О. Венеціановим, поетом В. Жуковським. Саме їм вдалося у 1838 р. викупити Шевченка з кріпацтва. 

Упродовж 1838–1845 рр. Шевченко здобував знання в Петербурзі, в Академії мистецтв, яку закінчив зі званням «некласного вільного художника». Водночас його захопленням стала літературна творчість. У 1836–1837 рр. була написана балада «Причинна», поема «Катерина», елегія «На вічну пам'ять Котляревському», поезії «Тополя», «До Основ'яненка». У 1840 р. побачила світ збірка «Кобзарь», що містила вісім творів: «Думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». У кінці 1841 р. – поема «Гайдамаки», в якій Т. Шевченко змалював яскраву картину боротьби українського народу проти одвічних ворогів – польських панів. «Кобзарь» і «Гайдамаки» були зустрінуті позитивними відгуками і принесли Шевченкові славу поета з непересічним талантом.

У цей період з-під пензля Шевченка-художника також вийшли малюнки «Козацький бенкет» (1838), «Натурниця» (1840) та низка портретів. Він проілюстрував чимало художніх творів, серед яких «Марія» — малюнок до поеми О. С. Пушкіна «Полтава» (1840), «Знахарь» — до оповідань Квітки-Основ'яненка «Сила волі» (1841), «Зустріч Тараса Бульби з синами» до повісті «Тарас Бульба» (1842). Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами «Катерина» (1842).

Перебуваючи в Україні (1843) Шевченко познайомився з багатьма провідними українськими інтелектуалами: М. Максимовичем, М. Костомаровим, П. Кулішем та ін. Саме П. Куліш допоміг йому отримати тимчасову посаду члена Київської археографічної комісії. У 1845–1846 рр., виконуючи завдання комісії, Шевченко їздив по Україні (Київщині, Полтавщині, Поділлю), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, замальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою художньої серії «Живописна Україна»).

Важкі картини національного і соціального гніту, які він побачив в Україні, пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпацтва. Поезія, що ввійшла до збірки «Три літа», зокрема поеми «Сон» (1844), «Єретик» (1845), «Кавказ» (1845), пронизана національно-визвольними мотивами. Період «Трьох років» (1843–1845) був переломним у творчості Шевченка: він став загальновизнаним лідером національного відродження, соціальним пророком.

Навесні 1846 р. Шевченко зблизився з членами Кирило-Мефодіївського товариства, які сповідували опозиційні настрої прогресивних кіл суспільства стосовно кріпосницько-самодержавного ладу. Разом з М. Гулаком Шевченко належав до його революційного крила. У квітні 1847 р., коли почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства, заарештували і самого Т. Шевченка. Усі твори були конфісковані, а його відправили до Петербургу в каземати.

Перебуваючи в ув'язненні, він не переставав писати й малювати. Під час слідства, яке тривало півтора місяця, Шевченко написав тринадцять віршів («За байраком байрак ...», «Мені однаково ...», «Ой три дороги широкі ...» та ін.). Поет, у якого під час обшуку знайшли альбом «Три літа», трактувався жандармами як найнебезпечніший політичний злочинець. З усіх членів організації він був підданий найсуворішому покаранню. За «твір віршів на малоросійській мові найобурливішого змісту», що відобразилося, зокрема, у пропаганді ідеї про можливість існування України як самостійної держави, 30 травня 1847 р. поет був засуджений до заслання солдатом в Окремий Оренбурзький корпус з особистою резолюцією Миколи I: «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

Проте воля поета була нездоланна: він продовжував таємно писати вірші, переховуючи написане за халявою чобота (звідси назва – «захалявні книжечки»; збереглися чотири, написані у 1847, 1848, 1849, 1850 рр.), та малювати. На засланні він створив багато віршів і поем («Княжна», 1847 р.; «Варнак», 1848 р.; «Марина», 1848 р.; «П. С.», 1848 р.), чудові зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики.

Не припиняючи і в засланні боротися своїм полум'яним словом проти несправедливості, поет написав поему «Царі», повну ненависті до коронованих катів. Під час заслання Шевченко познайомився і зблизився з іншими політичними в'язнями, зокрема учасниками польських національно-визвольних повстань Б. Залеським і З. Сераковським.

Протягом заслання (1847–1857), перебуваючи в Оренбурзі, Орській та Новопетровській фортецях та коли був учасником Аральської археологічної експедиції, поет повною мірою пізнав становище арештанта. Лише в 1857 р., завдяки клопотанню друзів, поета звільнили із заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести «Щоденник».

Незважаючи на фізичне знесилення, поетичні сили Шевченка були невичерпні. Він створив багато нових віршів, у тому числі поему «Марія», яка вважається вершиною пізнього періоду його творчості. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано в Лейпцигу (1859). У друкарні П. Куліша вийшло друком нове видання «Козаря» (1860); у 1861 р. Шевченко видав підручник для недільних шкіл під назвою «Букварь южнорусский».

У першому номері українського суспільно-політичного та літературно-мистецького журналу «Основа» (1861) на перших десяти сторінках було вміщено його поезії. У рецензії «Современника» на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. У своєму останньому вірші «Чи не покинуть нам, небого» поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.

Напружена робота, погані умови життя і загальна невлаштованість побуту сприяли розвитку хвороби, яку отримав поет під час десятирічного заслання. Т. Шевченко помер 26 лютого (10 березня) 1861 р. в Петербурзі, де і був похований на Смоленському кладовищі. За його «Заповітом» прах було перевезено на Україну; 10 (22 травня) 1861 р. поета перепоховали на Чернечій (нині – Тарасовій) горі поблизу м. Канева. Могила його стала священним місцем для українського та інших народів світу.

Т. Шевченко залишив великий відбиток не тільки в літературі, а й в художньому мистецтві. Він автор понад 1000 художніх робіт: це пейзажі, портрети, жанрові малюнки. Він досконало володів технікою написання картин олівцем, пером, аквареллю та олією. Шевченку було присвоєно ступінь академіка з гравірування.

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів; він виробляв і утверджував нове художнє мислення. Поет вважається основоположником нової української літератури, родоначальником її революційно-демократичного напряму.

Тарас Шевченко — геній планетарного масштабу. Його праці перекладені на більшість мов світу. У багатьох країнах встановлено пам'ятники Шевченка, на честь поета названі заклади культури та освіти.

До річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861) Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого підготувала віртуальну книжкову виставку, де представлено документи з фонду відділу рідкісних і цінних книг та ресурси електронної бібліотеки «Культура України».

Експозиція презентує літературний спадок митця, представлений збірками поезій та окремих творів різних років видання, що вийшли друком в Україні та поза її межами.

Водночас до цієї події організовано книжкову експозицію у читальному залі рідкісних і цінних книг за адресою: вул. Набережно-Хрещатицька, 1; 3‑й поверх. Термін експонування: 5 -29 березня 2021 р.

Для пошуку додаткових даних про життєвий та творчий шлях Т. Шевченка радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами НБУ ім. Ярослава Мудрого, зокрема, пошуковим апаратом і документами з фонду зазначеного вище відділу.

Інформацію підготовлено відділом РЦК


1/30

Шевченко, Тарас Григорович (1814–1861).

Повна збірка творів : повісті / Тарас Шевченко ; вступ. ст. Ф. Якубовського ; мал. Т. Шевченка. – Київ : Сяйво, 1927. – С. 19–654.

 

Шифр зберігання: А561407 рк 

Електронна копія: http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=4040

 

Збірка містить десять прозових російськомовних творів української тематики з багатим автобіографічним матеріалом. Майже всі твори було написано Шевченком в останні чотири роки заслання, серед яких повісті «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Нещасний», «Близнята» тощо. Причиною написання повістей російською мовою була заборона писати поетичні твори і, взагалі, небезпека писати рідною мовою, навіть листи.

У представленому примірнику, який зберігається у фонді відділу рідкісних і цінних книг, вступну статтю літературознавця і критика Фелікса Якубовського (1902–1937) було вилучено тодішньою цензурою.