Aбонемент

До 135-річчя від дня народження Миколи Зерова (1890-1937), українського поета, літературознавця, перекладача, критика, педагога,

представника «Розстріляного Відродження»

Микола Зеров – поет, літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. А також легендарний професор, на лекції якого приходили навіть викладачі, покидаючи своїх студентів, лідер неокласиків і той, кого називали «живим сріблом» і «Золотоустом».

Народився майбутній лідер неокласиків 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в сім’ї Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом її директора, а з 1905 року – інспектора народних шкіл в Кролевці. 

Батько походив із селян і цінував науку. Саме тому він зробив усе, щоб його діти здобули вищу освіту. А з п’яти синів Костянтина Зерова (було ще дві дочки) – троє стали відомими людьми. Крім Миколи – Дмитро, видатний ботанік, академік АН УРСР, Костянтин, гідробіолог, і Михайло, поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест. 

Мати, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. У сім’ї в ужитку була російська мова, українська панувала на вулиці. Відомо, що Марія Яківна знала багато народних пісень і гарно їх співала.

Микола навчився читати, коли йому було лише 4 роки. Початкову освіту здобув у Зіньківській міській школі. Після закінчення школи вчився в Охтирській та Першій київській гімназіях. Саме це навчання стало початком його любові до Києва – київська гімназія була розташована в одній з будівель сучасного університету Шевченка.

Там 13-річний Зеров разом із друзями створює рукописний журнал «Скучающий осьмоклассник», де «публікують» віршовані пародії на гімназистів та їхніх учителів.

Закінчивши гімназію, з 1908 по 1914 рік навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира в Києві, де став одним із провідних діячів київської української студентської громади.  

Після закінчення навчання Зеров учителював у Златополі та Баришівці, згодом викладав латину в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства і українознавство в Архітектурному інституті. Працював редактором бібліографічного журналу «Книгарь», а вже у 1923 році Зеров повертається як викладач у стіни своєї альма-матер, Київського інституту народної освіти, як він називався тоді.

Про виступи Миколи Зерова серед студентів ходили легенди. Його університетська лекція була радше невимушеною розповіддю, цікавою бесідою, а під час його промов у авдиторіях западала абсолютна тиша – настільки слухачі були зацікавлені зловити кожне слово викладача.

Зеров перекладав українською твори давньоримської, західноєвропейських та російської літератур – завдяки йому з’явилися неперевершені інтерпретації багатьох класичних поетів. У власній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми та філософськими мотивами.

У 1920 році вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. Автором обкладинки «Антологія римської поезії» став Георгій Нарбут.

Микола Зеров був ідейним лідером літературної групи неокласиків. Також він належав до інтелігентського гуртка, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута. На зібраннях вони часто обговорювали справи розвитку української літератури та мистецтва

У 1924 році вийшла збірка Зерова Камена», яку вважають найяскравішим зразком поезії українських неокласиків. Сонети цієї збірки вплинули на розвиток жанру в українській поезії, а ціла низка віршів найвидатніших римських поетів була перекладена вперше. Вважається, що обкладинку до книги створив сам автор, а назва збірки узята з античної міфології: «каменами» римляни називали богинь – покровительок поезії, мистецтв і наук.

З 1927 року Микола Зеров уже не міг видавати свої вірші: неокласики остаточно були оголошені «ворогами», тому Зеров-поет став займатися тільки наукою та перекладами.

Працюючи в Київському університеті на посаді професора української літератури, він написав цикл лекцій про життя і творчість Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Якова Щоголіва, Анатоля Свидницького, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Максима Рильського та інших з величезною кількістю бібліографічних посилань на першоджерела. Більша частина з цього циклу – 35 лекцій, увійшли до збірника літературно-критичних статей «До джерел», що був виданий у 1926 році.

Микола Зеров друкував свої праці в журналах «Літературно-науковий вісник», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Зоря», «Глобус» та інших, паралельно готуючи збірки поезій, присвячені неокласицизму. Творча продуктивність М. Зерова вражає. Так, на сторінках одного лише літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Життя і революція» у розділі критики та літературознавства за один лише 1925 рік було уміщено 17 його публікацій. Серед них – відгуки на нову збірку поезій Павла Тичини «Вітер з України», на перевидання творів Марка Черемшини, на «Буйний хміль» Олександра Копиленка та на «Сотні тисяч сил» Олекси Слісаренка, рецензії на романи «Чорна рада» Пантелеймона Куліша та «Тарас Трясило» Володимира Сосюри. А ще варто згадати про епістолярний збірник «З листів Лесі Українки», статті про Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного, зміст яких свідчить про чудове знання автором творчої спадщини цих письменників.

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі вказівки про політичну оцінку неокласиків. Постанова пленуму означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова.

Почалося справжнє політичне цькування письменника. Миколу Зерова відстороняють з посади професора за так званий контрреволюціонізм, а згодом і звільняють. Радянські спецслужби чинили на нього тиск, забороняючи йому продовжувати літературну діяльність. Не витримавши подібного тиску, вчиняє самогубство Микола Хвильовий, друг Зерова.

Останньою крапкою в шерегу випробувань 1934-го року для Зерова стала несподівана смерть від скарлатини єдиного сина і єдиної надії письменника, десятирічного Костика-Котика.

Становище Зерова в Києві – без роботи і без засобів для існування – стає нестерпним. Як за останню соломинку, він хапається за Москву – там був значно менший тиск і більша свобода творчості. Туди свого часу втік Довженко, там спробував знайти себе Лесь Курбас.

У Москві Микола Зеров прожив півроку. Спробував прилаштуватися в кіноуправлінні, потім перебрався в Підмосков’я, в Пушкіно, де взявся за переклад російською «Поетичного мистецтва» Горація для видавництва «Академія».

Тут, у Пушкіно, у ніч з 27 на 28 квітня 1935 року Зеров був заарештований і 20 травня відправлений до Києва на слідство за звинуваченням у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого – 4 лютого 1936 року без участі обвинувачених та захисту розглянув судову справу № 0019 – 1936, за якою Зеров був засуджений на 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з конфіскацією всього майна, що йому належало.

Наприкінці зими він був відправлений етапом на Соловки й прибув туди на початку червня 1936 року. За станом здоров’я Зеров не міг працювати на лісоповалі та інших важких роботах, тому йому доручили прибирання кімнат господарської служби. Це, крім усього, давало достатньо багато вільного часу, який Зеров використовував по-своєму: закрившись в кімнатці сторожа, він перекладав українською Вергілієву «Енеїду». Цю роботу він почав ще під час слідства в Києві і дуже сподівався, що його рукописи будуть передані дружині, Софії Федорівні. Із листів, які збереглися, відомо, що він закінчив цю роботу. Однак сліди цього безцінного рукопису досі не знайдені.

Останній лист Микола Зеров написав дружині 19 вересня 1937 року. 9 жовтня 1937 року без будь-яких додаткових підстав та пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. 

Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Вороний та інші неокласики були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. Усіх було страчено 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у складі великого етапу, виведеного з Соловецьких островів. 

Микола Зеров був реабілітований посмертно у 1958 році – вирок Військового трибуналу і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області були скасовані, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».

У Сандармосі щороку проводяться акції пам’яті за тисячами жертв радянського свавілля, жертвою якого став і Микола Зеров.

У Києві є його символічна могила, де захована земля із Сандармоху – на Лук’янівському кладовищі, поряд з могилою його сина Котика.

Життєвий та творчий шлях Миколи Зерова обірвався рано, але він устиг видати фундаментальну працю «Українське письменство XIX ст.», «Нове українське письменство» (1924), книжку «Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства» (1929), а також статті: «Франко-поет», «Літературна позиція М. Старицького» та «Коцюбинський і Чехов». Написав монографії про Юрія Федьковича, Марка Черемшину, Якова Щоголева. Ці студії належать до найкращих у вітчизняній науці за багатством спостережень, точністю аналізу і всебічністю фахового висвітлення тем. З листів М. Зерова до дружини відомо, що перебуваючи в Соловках, він при найменшій можливості продовжував наукову і творчу працю – писав літературознавчі статті, закінчив переклад «Енеїди» Вергілія, рукопис якої, на жаль, досі не знайдено. Микола Зеров по праву є найвизначнішим класиком української критики і літературознавства. Він уславився і як блискучий сонетист, а сонет вважається найскладнішою і найвищою формою поезії.

До 135-річчя від дня народження Миколи Зерова в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено книжкову виставку, на якій представлено творчий доробок письменника. Експозицію доповннюють книжкові видання, статті з наукових збірників, публікації з періодичних видань, які містять спогади про М. Зерова, дослідження його біографії та концептуальних основ творчості.

На виставці представлені документи і публікації із фондів НПБУ. Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Виставка експонується за адресою:

вул. Михайла Грушевського, 1; 2-й поверх.

Термін експонування:

23 квітня – 6 травня 2025 р.

Інформацію підготувала зав. відділу

обслуговування користувачів Оксана Круліковська