Aбонемент

До 95-річчя від дня народження Івана Білика (1930-2012), українського письменника, журналіста,перекладача

Іван Іванович Білик – автор десяти історичних романів, багатьох творів для дітей і юнацтва, майже 30 книг з перекладами творів болгарських письменників.  

Народився 17 січня 1929 року, за метрикою – 1 березня 1930 року у селищі Градизьк на Полтавщині, тепер смт Глобинського району Полтавської. області.

Батько – Іван Вакуленко, після закінчення учительської семінарії працював у школі, потім став священиком Української автокефальної церкви, настоятелем Троїцького храму в Градизьку. Наприкінці 1928 року був заарештований у справі «Спілки визволення України» і розстріляний як ворог народу за півтора місяця до народження сина.

Мати – Ніна Яківна, дала новонародженому хлопчику своє дівоче прізвище – Білик. Цим вона захистила його від клейма «син ворога народу».

Допомагала виховувати малого Івасика бабуся по матері Оксана Котляревська. «Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, авторові «Єнеїди», вона доводилася правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж – одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося. Дід – богомаз, малював ікони,

 писав їх із реальних людей, усі його святі мали "прототипів" – писав у спогадах Іван Білик. Дитиною Іван пережив жахливі роки кремлівського голодомору-геноциду. Саме бабуся рятувала онука від голоду 1933-го. Письменник згадував: «Коли мені було два роки, настав 1933-й. Цей рік я пам’ятаю. Голодування пам'ятаю. Нас позбирали у так званий «приют». Там нас нічим не годували, а ми лазили по траві і паслися своїми дитячими ротенятками... А ще пам'ятаю, як моя бабуся смажила жаб».

Після закінчення середньої школи Іван Білик понад два роки працював вчителем на Чернігівщині. У той час випускників, які закінчили навчання з хорошими оцінками, посилали вчителювати у глухі села. Викладав німецьку мову, фізику, фізкультуру. Безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту. У 26 років вступив на факультет журналістики Київського університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Саме в студентські роки (1956-1961рр.) розпочалася письменницька і перекладацька діяльність І. Білика. Він самотужки досконало вивчив болгарську мову і у 1959 році, коли був ще студентом третього курсу, переклав і опублікував повість «Вітряк» болгарського письменника Славчо Чернишева. 

Перший свій роман «Яр» Іван Білик написав у 1960 році, будучи студентом Київського університету. Прототипом селища Яр став рідний Градизьк, де письменник народився. Свої дитячі враження, розповіді матері та земляків-патріотів, що пройшли через Колиму та табірні муки, яким пощастило дожити до хрущовської відлиги і лягли в основу роману. Герой роману дивом пережив заслання на Колиму, звідки утік. А вдома опинився між двох вогнів – німецьких і більшовицьких. Письменник знав, що йому накинуть націоналізм і це підтвердила замовна рецензія Н. Тихого. Та директор видавництва «Дніпро» О. Бандура захистив автора, ще й дав йому мудру пораду: «Замкни у далеку шухлядку, загуби ключа, та відкрий років через 20. Письменник так і зробив. І тільки у 1990 році Іван Білик витягнув рукопис «Яру» із шухляди.

По закінчені у 1961 році університету почав працювати у редакціях газет «Робітнича газета», «Молодь України», «Літературна Україна» (до 1972), журналі «Всесвіт» (з 1976 до кінця життя).

1967 року прийнятий до Спілки письменників України.

У 1968 році Іван Білик написав пригодницький роман «Танго» (1968) – про життя української еміграції, у якому змальовано життя трьох поколінь української еміграції, широко показано побут аборигенів-індіян, креолів, болгар, німців, поляків.

І все було добре, поки в бібліотеці Спілки письменників не звалився том з верхньої полиці мало не на голову Білика. Це була книга «Аттила і Русь IV-V ст.» Вельтмана. Взяв її Білик до рук і захопився, працював гарячково над романом «Меч Арея». Автор розповідав, що під час написання щодня викурював по 40 цигарок і випивав термос кави, але рецензент Петро Толочко розбив цей твір у пух і прах.

Січень 1972 року відзначився другим покосом дисидентів. Тому «Меч Арея» був заборонений за вказівкою ЦК Компартії України – за «неправильне трактування історії»: Його вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники – із книгарень, хоч роман одразу ж став бестселером. Знищили 5 тисяч примірників із 65-тисячного накладу. Решта книжок розійшлася між люди. Якоюсь мірою це була реклама: кіоскери, продавці стали приховувати книги та продавати «з-під поли» за 25 крб. Самого письменника змусили звільнитися з роботи в редакції газети «Літературна Україна», позбавили права друкуватись. Три роки Іван Білик був без роботи, а потім змінив орієнтацію: влаштувався в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка», де працював до кінця життя. Насправді він працював там редактором, а секретарем-друкаркою лише офіційно вважався. 

У роки перебудови роман «Меч Арея» був реабілітований і на теперішній час витримав 15 перевидань (в т. ч. 9 – за кордоном: у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах). Роман побудований на легенді. Серед скіфських племен мандрувала легенда про меч Ареса, що був покровителем війни. Цю легенду І. Білик поклав в основу свого твору і переніс час дії на IV-V століття н. е., надаючи йому слов’янської основи

У 1977 році вийшов у світ роман «День народження золотої рибки», присвячений проблемі екології. У 1982 році – роман «Земля королеви мод» – про людину, яка зберігає гідність і честь у найскладніших моментах життя. 

У романі «Похорони богів» (1986) йдеться про події IX-X століття на землях Київської Русі. 

За роман «Золотий Ра» (1989) – вільний переказ «Історії» давньогрецького історика Геродота, Іван Білик одержав Шевченківську премію. 

Перу Івана Білика належить також історична трилогія про скіфів: «Дикі білі коні» (1989), «Цар і раб» (1992), «Не дратуйте ґрифонів» (1993, Всеукраїнська літературна премія за найкращий роман року)

У 1994 році письменник отримав літературно-мистецьку премію імені М. П. Старицького.

А в 2012 році за кілька днів до своєї смерті І. Білик отримав відзнаку «Золотий письменник України». Ця премія вручається лише тим письменникам, чиї романи вийшли у формі паперової книги сумарним тиражем в Україні та за її межами понад 100 тисяч екземплярів за період від початку 2000 року.

В останні роки І. Білик хворів і нічого не бачив. Проти ночі 27 листопада 2012 року 82-річний письменник помер у своїй квартирі від зупинки серця. Родичі знайшли його вранці. Поховали Івана Білика на Лісовому цвинтарі в Києві поряд із дружиною.

Твори письменника введені у програму з української літератури для 10-го класу середньої школи. У 2019 році на честь Івана Білика перейменовано Яблуневу вулицу у Києві.

З нагоди 95-річчя від дня народження українського письменника Івана Білика у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого організовано книжкову виставку. В експозиції представлені його історичні твори та переклади болгарських письменників на українську мову.

Для пошуку інших документів радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Виставка експонується за адресою:

вул. Михайла Грушевського, 1; 2-й поверх.

Термін експонування:

01 березня 2025 – 31 березня 2025 року

Інформацію підготувала зав. сектору підсобних

фондів відділу обслуговування користувачів Тетяна Скобелко