Aбонемент

До 90-річчя від дня народження Василя Симоненка (1935-1963),

українського поета-шістдесятника, прозаїка, перекладача, журналіста 

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину….

Василя Симоненка називали «витязем молодої української поезії». Своїми текстами він відстоював найкращі людські та українські цінності. Провідною темою його віршів та новел завжди була доля України та людей. Як в епоху 60-х, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачають актуальності.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батьки його були колгоспники, усе дитинство пройшло на селі у важкі воєнні та повоєнні часи.

1952 року Василь закінчив середню школу із золотою медаллю в с. Тарандинцях Лубенського району Полтавської області. Того ж року вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Робітнича газета», «Черкаська правда» в якості кореспондента. Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя. Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

У редакції газети «Черкаська правда» Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур’єром. Листи Василя до майбутньої дружини стали відомими на всю Україну, адже вони пронизані тонким відчуттям кохання. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Писати вірші Василь почав ще в студентські роки. Однак за його життя видано лише збірку лірики «Тиша і грім» (1962) і казку для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми».

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х років. Ця поезія була сатирою на радянський лад. Недарма Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він виступав проти компартії та всевладдя.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масових поховань жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. У 1962 році на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. Тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними.

1962 року Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

Але поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Його вірш «Лебеді материнства» став справжнім гімном матерям та зізнанням у любові до України. Під зворушливу пісню «Виростеш ти, сину» Раїси Кириченко на цей вірш, мабуть, плакали багато українців. А скільки ліричних віршів, як от «Буду тебе ждати там, де вишня біла», ще чекають, щоб стати хітом.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують на залізничному вокзалі в Черкасах за банальну суперечку між ним і буфетницею тамтешнього ресторану, яку почули двоє чергових міліціонерів. Наступного дня «обробленого» журналвста колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками.

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню, невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

14 грудня 1963 року Василь Симоненко помер. Йому було лише 28 років.

1965 року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі.

У СРСР протягом п’ятнадцяти рокiв видання творiв Василя Симоненка було заборонено. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Избранная лирика» (1968 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію, яку він отримав лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

До 90-річчя від дня народження Василя Симоненка (1935-1963), українського поета, прозаїка в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено книжкову виставку, яка знайомить з творчим доробком письменника. Експозиція презентує видання творів поета, збірники поезій різних років видання, окремі твори, казки,літературні статті, щоденники, рецензії, нариси та кореспонденції.

На виставці представлено документи з фондів НБУ імені Ярослава Мудрого. Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Виставка експонується за адресою:

вул. Михайла Грушевського, 1; 2-й поверх.

Термін експонування:

04 січня – 31 січня 2025 р. 

Інформацію підготувала провідний бібліотекар

відділу обслуговування користувачів Світлана Путіліна