До 120-річчя від дня народження Олени Теліги (1906-1941), української поетеси, публіцистки, літературного критика, діячки ОУН
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. У сім’ї розмовляли російською мовою і діти виховувалися в атмосфері російської культури.
У 1911 році, коли Оленці виповнилось п’ять років, родина Шовгенових з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) переїхала до Санкт-Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім – віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення.
Звідти, у травні 1917 року родина переїхала до міста Ізюм на Харківщині, де Іван Опанасович став працювати у Міністерстві залізничних шляхів сполучень.
У вересні 1918 р. Івана Шовгеніва запросили на роботу до Києва на посаду професора Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету.
У Києві Оленка спочатку навчалася у третьому класі приватної Жіночій гімназії Олександри Дучинської, вивчала українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. А потім, коли у 1919 році приватну освіту скасували, перейшла до звичайної «трудової школи».
Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом.
Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько.
У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Наталією Лівицькою-Холодною, Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала.
У студентські роки Олена Шовгенова зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, студента Української господарської академії з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.
Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д. Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.
Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.
У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.
На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота. Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок. Але, якщо спершу революціонери-підпільники поставилися з недовірою до молодої тендітної жінки, що, на їх думку, не годилась для складної революційної роботи, то пізніше, розгледівши в ній справжню патріотку, цілковито прийняли її у свої лави.
Хоч і бурхливим було життя Теліги в Польщі, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія.
Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.
Її обрали головою Української спілки письменників, вона брала участь у заснуванні літературно-творчого альманаху «Літаври» та газети «Українське слово», яка виходила тиражем 50 тисяч екземплярів і поширювалася далеко за межами Києва. Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.
Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М. Михалевичем О. Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо О. Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».
На сьогодні нам відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою та низка публіцистичних статей. Більша частина її творів, на жаль, загубилися. При житті вона не встигла видати жодної власної книжки. Перші видання поетичних творів Олени Теліги окремими збірками вийшли друком на еміграції: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «О. Теліга. Збірник» (1977), «Полум’яні межі» (1977).
Головна тема поезії Олени Теліги – подружні взаємини, роль жінки в суспільстві, в житті нації, поетична форма – послання. У своїй ліриці вона поєднувала ніжність з безмежною любов’ю до життя, запереченням міщанського духу. Її заяви про становище жінки в суспільстві були дуже прогресивними та сміливими на той час. Вона протиставляла свої погляди поглядам західних феміністок, проголошуючи, що місія жінки – у «ніжності», у підтримці бойового духу чоловіків. Цю притаманну її творчості особливість літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики».
Сьогодні Олена Теліга та її поезія знана не лише в Україні, а і за її межами. Твори поетеси перекладені англійською, французькою, польською, білоруською, грузинською та іншими мовами. Крім того, її поезії введені у програму з української літератури середньої школи.
Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 року в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О. Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію.
Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.
До 120-річчя від дня народження Олени Теліги в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено віртуальну книжкову виставку. До уваги користувачів пропонуються видання, які знайомлять з творчим і життєвим шляхом поетеси, публіцистки, літературного критика, діячки ОУН.
На виставці представлено документи з фондів НБУ ім. Ярослава Мудрого та інтернет ресурси. Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.
Інформацію підготувала зав. відділу
обслуговування користувачів Оксана Круліковська
Бібліотека