Українське книговидання кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.
Видавництво «Українське слово», 1921–1926 (Берлін)
Однією з найяскравіших сторінок історії наших співвітчизників за кордоном є життя та діяльність потужної української діаспори в Німеччині першої третини ХХ ст. Поразка в боротьбі за створення незалежної української держави між 1917-м і 1920 р. призвела до еміґрації значної частини вітчизняної політичної, інтелектуальної та військової еліти. У багатьох великих містах Центральної та Східної Європи на початку 1920-х років виникли українські громади, які провадили потужну політичну, культурну й освітню діяльність в умовах вигнання. Разом з Прагою, Варшавою та Віднем Берлін став одним з основних центрів політичної еміґрації як з Наддніпрянської, так і з Західної України.
Міжвоєнний період в історії України й Німеччини був означений пожвавленням науково-освітніх та культурних взаємин. Традиції культурних і наукових зв’язків між німцями й українцями в новітню добу були закладені представниками Союзу Визволення України та активістами в таборах для військовополонених, а після укладання Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 р. і встановлення дипломатичних стосунків вони значно активізувалися. У березні 1918 р. в Берліні було засновано Німецько-українське товариство, метою якого стало заохочення політичних, економічних та культурних відносин між обома державами.
Культурне життя творилося українцями, об’єднаними в різні громадські організації. У 1919 р. було створено Українську громаду в Берліні, яка згуртувала емігрантів з України, сприяла забезпеченню їхніх культурних потреб. Традиційними для українських громадських організацій за кордоном були вшанування пам’яті визначних українських діячів: Т. Шевченка, Ів. Франка, М. Лисенка, Лесі Українки та ін. На такі заходи запрошували як німецьких друзів, так і українських артистів. У 1921 р. було засновано спілку студентів-українців у Німеччині, яку фінансово підтримував Допомоговий комітет на чолі з відомим письменником, політичним діячем В. Винниченком (він очолював перший український уряд – Генеральний секретаріат) і письменником, перекладачем та редактором Б. Лепким. Однак справжній розквіт почався – на жаль, не через мирні обставини – після більшовицької революції та громадянської війни. Разом із такими відомими особами, як Володимир Винниченко та гетьман Павло Скоропадський, до Німеччини виїхали десятки тисяч українців усіх верств – від селян і солдатів до інтелектуалів і вищих офіцерів. Не злічити було активно діючих громадських організацій: Національної ради українських жінок, Союз українських старшин, Спілка студентів-українців, Спілка об’єднаних громадських і добродійних організацій у Німеччині, Комітет допомоги голодуючим на Україні, які опікувалися всіма аспектами життя співвітчизників за кордоном.
Українські науковці М. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, З. Кузеля та Ів. Мірчук співпрацювали з німецькими енциклопедіями, розміщуючи там статті про Україну. У 1941 р. в Лейпцігу вийшла українознавча енциклопедія «Handbuch der Ukraine» («Довідник України») за ред. Ів. Мірчука. Однією з важливих праць з історії України стало дослідження Б. Крупницького «Geschichte der Ukraine» («Історія України»; Leipzig, 1939), яке в ХХ ст. витримало три перевидання. У Німеччині змогли реалізували свій науковий потенціал філософ Дм. Чижевський; історики В. Кучабський, І. Лоський, Д. Олянчин; економіст Р. Димінський; філолог К. Чехович та ін. Наукова і культурна українсько-німецька співпраця у міжвоєнний період сприяла взаємному пізнанню обох народів і збагачувала їхні інтелектуальні здобутки.
Не дивно, що після дворічного перебування у Швейцарії восени 1921 р. П. Скоропадський обрав саме Берлін місцем свого постійного проживання та координаційного центру – створеного в 1920 р. Українського союзу хліборобів-державників. Окрім гетьманського руху, помітною симпатією німецького уряду користувалася Українська військова організація Є. Коновальця, чия позиція та вплив на українську спільноту помітно посилилися в період 1930-х років – після створення ОУН у 1929 р., яку він очолив.
Завдяки сприянню П. Скоропадського у 1926 р. офіційно відкрився Український науковий інститут із чотирма дослідницькими кафедрами. З огляду на велику частку науковців та інтелектуалів у цій хвилі української еміґрації помітну роль у її організації та розвитку відіграли саме академічні, наукові та освітні установи. У міжвоєнний період наукове життя українських емігрантів концентрувалося навколо Українського Наукового Інституту (УНІ) в Берліні, урочисте відкриття якого відбулося 10 листопада 1926 р. УНІ був важливим науковим осередком і своєрідним центром для самореалізації українських науковців в еміграції та підготовки молодих кадрів. Інститут був заснований Українським товариством допомоги біженцям, яке очолювала дружина П. Скоропадського – Олександра. Директорами інституту були: у 1926–1931 рр. відомий український політичний діяч, колишній міністр закордонних справ Української Держави, історик Дм. Дорошенко; у 1931–1945 рр. культуролог, який отримав німецьке громадянство, Ів. Мірчук. До 1930 р. він фінансувався Товариством пропаганди української культури та науки (Verein zur Förderung der ukrainischen Kultur und Wissenschaft), а з 1931 р. – Міністерством освіти Німеччини і став державною установою. УНІ розгорнув науково-освітню роботу, встановив відносини з німецькими інститутами та іншими іноземними науковими інституціями до сфери інтересів яких належав Європейський Схід. Важливою була співпраця зі східноєвропейською кафедрою Берлінського університету. УНІ згуртував навколо себе потужні інтелектуальні сили; при ньому діяла наукова бібліотека, яка на 1938 р. нараховувала понад 30 000 томів книжок та журналів; доступ до них мав будь-який зацікавлений читач. Науковці УНІ брали участь у міжнародних наукових конгресах, і в такий спосіб пропагували українську науку у світі. Уже згаданий професор, мовознавець З. Кузеля редагував «Ukrainische Kulturberichte» («Звіти з української культури»). Видавалися також «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin» («Записки Українського Наукового Інституту в Берліні»).
У 1920-х роках Берлін став справжнім центром діаспорного життя. Тут працювали видавництва, зокрема – «Українське слово».
Видавництво «Українське Слово» на початку 1920 р. організував ад'ютант гетьмана П. Скоропадського полковник Гнат Зеленевський (1875–1949), який на еміграції проживав у Берліні. Він також деякий час був видавцем часопису «Українське Слово» в Берліні (1921–1926). Видавництво випускало газету цієї ж назви (1921–1923), журнал «Літопис політики і письменства» (1923—1924) і серію книжок «Бібліотека "Українське Слово"» (1921–1926), в якій вийшло понад 50 книг (серед інших словники Б. Грінченка й М. Уманця; «Слов'янський світ» Дм. Дорошенка; чотиримовна монографія про скульптора і художника, одного із основоположників кубізму в скульптурі Олександра Архипенка; антологія української поезії «Золоті струни»; підручники для курсів заочної освіти тощо). Директором видавництва і редактором всіх видань був Зенон Кузеля.
У кожному блоці інформації віртуальної виставки вміщено бібліографічні описи книг з анотаціями. Для збереження максимальної автентичності відтворення тогочасних реалій бібліографічний опис видань частково складено із дотриманням орфографії оригіналів.
Окрім віртуальної виставки до уваги відвідувачів Бібліотеки – традиційна виставка творів друку видавництва «Українське Слово». Для пошуку інших їхніх творів пропонуємо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та її традиційними картковими каталогами.
Інформацію підготувала головний бібліотекар
відділу рідкісних і цінних книг Галина Нелипа
Бібліотека