Aбонемент

Перлини світової літератури
в перекладах видатних українських літераторів

Відділ рідкісних і цінних книг (ВРЦК) розпочинає новий цикл віртуальних і традиційних виставок, що приурочені до Міжнародного дня перекладача, який відзначається за ініціативи Міжнародної федерації перекладачів (фр. International Fédération Internationale des Traducteurs, FIT), започаткованої у 1991 р. Порозуміння між різними народами завжди було нагальною потребою. Переклад усного мовлення або письмового тексту з однієї мови на іншу – це ціле мистецтво. Професійні перекладачі, які забезпечують взаєморозуміння між країнами, підтримують гармонію спілкування і цілісність світосприйняття нашої цивілізації. У нашій країні з 1999 р. діє Всеукраїнська громадська організація «Асоціація перекладачів України».

Українська школа художнього перекладу почала формуватися давно, коли активізувалися культурні та духовні зв'язки українців з іншими народами, передусім за часів поширення християнства. Для історії України це був надзвичайно важливий чинник розвитку, умова долучення до загальноєвропейського культурного процесу. Кирило та Мефодій, які вважаються творцями нашого алфавіту, були й першими художніми перекладачами, які працювали на слов'янському терені. Переклади здійснювали церковнослов'янською мовою, але вони мали величезний вплив на виникнення перекладацької традиції в Київській державі. У Києво-Печерській лаврі ченці перекладали богослужбову літературу візантійського та західного походження. Найвизначнішим перекладом Святого Письма українською мовою стало Пересопницьке Євангеліє (1556–1561). Згодом цю благородну справу продовжили багато видатних українців, серед яких були П. Куліш, Ів. Нечуй-Левицький, І. Пулюй, Ів. Огієнко (митрополит Іларіон) та ін. Науковою базою освіти, зокрема перекладацтва, була Києво-Могилянська академія, заснована в 1632 р., яка виховувала діячів культури не лише для України, а й для інших країн. Проте з ліквідацією Академії (1817) перекладацька справа занепала. У XVIII ст. особливого значення набувають переклади й переспіви Г. Сковороди творів Овідія та Горація.

Виникнення нової української літератури сприяло відродженню художнього перекладу. Одним з перших українських письменників, який переклав свої твори іншими мовами, став Гр. Квітка-Основ'яненко. У різні епохи поняття «переклад» набувало різного змісту. Переклад-«травестія», тобто переклад-«перелицювання», був одним з таких етапів. «Енеїда» Ів. Котляревського, що має цілком самостійне літературне значення, не могла постати в такій формі без свого прототипу – «Енеїди» Вергілія.

Переспіви Біблії, зібрані Т. Шевченком у збірку «Давидові псалми», відтворюють не тільки зміст першоджерела, а головне – дух біблійних пророцтв, правди й справедливості. У першій половині XIX ст. на перекладацькій ниві плідно працював М. Костомаров. Він звертався до класиків світової літератури – Дж. Байрона та В. Шекспіра, перекладав пісні грецьких повстанців проти турецької неволі, робив переспів з чеської мови «Краледворського рукопису». Є. Гребінка та М. Шашкевич перекладали сербські народні пісні, уривки зі «Слова о полку Ігоревім». П. Куліш перекладав твори Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, Дж. Байрона й першим з українських письменників – 15 п'єс В. Шекспіра. Найяскравішою постаттю другої половини XIX ст. в галузі українського перекладу був М. Старицький. Він перекладав казки Г.-К. Андерсена, байки Ів. Крилова, «Сербські народні думи й пісні» та ін. Подвижницькою виявилася й перекладацька праця П. Грабовського. Його творчий доробок охоплює 27 літератур (російську, польську, чеську, данську, шведську, італійську, іспанську, французьку та ін.) і понад 280 авторів.

Почесне місце в царині українського перекладу посідають Ів. Франко та Леся Українка. Високоосвічені знавці стародавніх і багатьох сучасних мов, вони мали можливість ознайомитися в оригіналах з найкращими творами світової літератури й відбирали її зразки для перекладу відповідно до своїх нахилів і вподобань. Однією з найактивніших перекладачок була Марко Вовчок. Вона переклала багато творів з французької, німецької, англійської, данської, польської мов. Жуль Верн надав їй виняткове право перекладати (на жаль, російською мовою) свої твори, з яких вона оприлюднила п'ятнадцять його романів.

Ганебний Валуєвський циркуляр (1863) Російської імперії обмежив друкування творів українською мовою, значно погіршив умови для розвитку художнього перекладу. Із його відміною почалася «друга хвиля» перекладацької діяльності вітчизняних майстрів пера.

Окрім основної тематичної спрямованості ця віртуальна виставка має ще одну особливість: усі літератори, про яких йдеться, так чи інакше стали жертвами комуністичного терору. Одних з них знищили фізично, іншим вкоротили життя допити або жахливі умови життя, на які їх прирекли репресії з боку влади. Більш детально про діячів української культури, які загинули в Медвеж'єгорському районі, див. віртуальну виставку ВРЦК за 2017 р. під назвою «До 80-х роковин злочину сталінського режиму – розстрілу діячів науки та культури України в лісовому урочищі Сандармох (Карелія)».

Традиційна й віртуальна виставки презентують книжки з фонду ВРЦК, серед яких багато перекладів справжніх перлин художнього слова, які, з одного боку, відображають вплив світової літератури на українську, а з другого – дають читачам чудову можливість долучитися до іноземних творів у високохудожніх перекладах Миколи Зерова (1890–1937), Василя Мисика (1907–1983), Валер’яна Підмогильного (1901–1937), Максима Рильського (1895–1964), Володимира Самійленка (1864–1925).

Мусимо зауважити, що в окремих випадках у бібліографічних записах, наведених перед анотаціями до книжок, збережено орфографію оригіналу. Крім того, для повноти висвітлення діяльності перекладачів частину презентованих на виставці книжок взято із загального фонду бібліотеки.

Для пошуку інших творів друку цих перекладачів пропонуємо скористатися  електронними ресурсами бібліотеки  та її традиційними картковими каталогами.

Інформацію підготувала головний бібліотекар

відділу рідкісних і цінних книг Галина Нелипа

1/29
	Поета Миколу Костьовича Зерова (1890–1937) називають патроном українського перекладу. Він перекладав з білоруської, польської, російської, італійської та французької мов, але найбільше – з латини: Горація, Вергілія, Лукреція, Овідія, Каттулу, Ювенала, Намаціана. Початкову освіту Микола Зеров здобув у Зіньківській двокласній школі, потім навчався в Охтирській гімназії, а з 1903-го по 1908 р. – у Першій Київській гімназії. Особливий інтерес виявляв до давньогрецької та латинської мов. Із 1908 р. він навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Від 1912 р. Микола Зеров друкував свої статті в українському журналі «Світло» і в газеті «Рада», але він не полишав древніх мов, наукових розвідок, готуючись до майбутньої творчої праці. На похороні Бориса Грінченка 9 травня 1910 р. Микола Зеров у прощальному слові сказав: «Може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працівників, яким був покійний…». Він і сам намагався бути невтомним працівником української культури. У 1917–1918 рр. Микола Зеров виступав і як науковець, і як літературний критик. У 1918 р. він надрукував свій перший переклад – «Четверту еклогу» Вергілія. У житті й творчій долі Миколи Зерова 1920-й рік став знаменним: він одружився із Софією Лободою, того ж року були опубліковані його книги «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія». Микола Зеров був майстром сонету, а тому переклав чимало сонетів зарубіжних поетів. У його доробку є переклади Шарля Бодлера, Франческо Петрарки, П’єра де Ронсара, Жоашена дю Белле, Жозе-Маріа де Ередіа й Адама Міцкевича. Окреме місце у творчості Миколи Зерова посідають переклади слов’янської літератури – з польської, російської та білоруської мов. Особливе місце належить перекладу з польської трагедії «Мазепа» Юліуша Словацького, зроблений для театру. Найбільшою перекладацькою працею Миколи Зерова називають повний варіант «Енеїди» Вергілія, доля якої, на жаль, залишилася невідомою. У 1925–1928 рр. відбулася широка літературна дискусія про шляхи розвитку української культури. У своїх статтях митець відкрито закликав орієнтуватися на вершинні здобутки європейського мистецтва. У Постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 р. Миколу Зерова та інших неокласиків названо попутниками. Курс на культурний зв’язок з Європою був розцінений як антирадянський. П. Филипович в «Епітафії неокласикові» написав тоді: «Кінець! Мечем дамокловим нависла сувора резолюція ЦеКа». Він неначе передчував, що через певний час більшість неокласиків один за одним попрощаються із життям. Процеси початку 1930-х років стали роковими в долі української інтелігенції. Миколу Зерова заарештували 27 квітня 1935 р.: його і ще 28 українських інтелігентів, яких звинуватили «в терорі та контрреволю­ційній діяльності», відправили у заслання на Соловки. Миколу Зерова розстріляли за постановою З листопада 1937 р. разом з Павлом Филиповичем, Марком Вороним і Борисом Пилипенком. У 1958 р. Миколу Костьовича Зерова було реабілітовано.