Aбонемент

До 155-річчя від дня народження Лесі Українки (1871-1913),

української письменниці, поетеси, драматургині, критикині, перекладачки, громадсько-культурної діячки

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її – письменниця Олена Пчілка – і батько – юрист – багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. «Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Цей «жарт» – початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. У 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

У 1879 році було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам’ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог». Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: «Убий, не здамся!».

З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві.

На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – «На крилах пісень». Збірку відкриває цикл лірики «Сім струн», з якого постає образ «бездольної матері» України, що дістає свій розвиток у циклі «Сльози-перли». Два наступних цикли – «Подорож до моря» і «Кримські спогади» – привертають увагу не тільки любов’ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».

У 1892 році у Львові виходить «Книга пісень» Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева «Німфи», уривок з поеми А. Міцкевича «Конрад Валленрод», поетичні твори В. Гюго «Лагідні поети, співайте» і «Сірома», уривки з «Одіссеї» Гомера, індійські обрядові гімни із збірки «Ріг-Веди». Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов’язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах «Зоря» («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Жаль»), «Дзвінок» («Метелик», «Біда навчить»).

У 1894 – 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У цій країні була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні («Північні думи», «О, знаю я, багато ще промчить»). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі «Народ» статтю «Безпардонний патріотизм» та вірш-памфлет «Пророчий сон патріота», що є відгуком на проватіканські статті газети «Буковина». Це було нове явище в її творчості – сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом «Н. С. Ж.».

З 1893 році вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв’язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами «сумнівної політичної благонадійності».

У 1898 році у «Літературно-науковому віснику» з’являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.

1899 року у Львові виходить друга збірка поезій – «Думи і мрії». Сюди ввійшли цикли «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», поеми «Давня казка» і «Роберт Брюс, король шотландський». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.

У 1900 році в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу «Жизнь». Леся Українка вмістила в «Жизни» чотири статті: «Два направлення в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Заметки о новейшей польской литературе», «Новые перспективы и старые тени». Підготована до друку стаття «Новейшая общественная драма» була заборонена цензурою, а дві інші – «Народничество в Германии» і «Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана» – не були опубліковані, бо 8 червня 1901 року журнал ліквідовано.

Більшість своїх статей для «Жизни» Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги вона створила драматичну поему «Одержима» (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші «Завжди терновий вінець...», написаному за кілька місяців до «Одержимої», і широко розроблені у драмі «Адвокат Мартіан», 1913). С. Мержинському присвячені також «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Мрія далекая, мрія минулая», «Калина» та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі «Віла-посестра».

Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров’я. У 1902 році у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – «Відгуки». Вона складається з циклів «З невольницьких пісень», «Ритми», «Хвилини», шести легенд і драматичної поеми «Одержима».

У 1900-х рр. міцніють зв’язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у росію. У 1907 році при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання «Маніфесту Комуністичної партії», три праці В І. Леніна («До сільської бідноти», «Державна дума і соціал-демократична тактика», «Перемога кадетів і завдання робітничої партії»), чотири праці К. Маркса, п’ять – Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 1890-х – на початку 1900-х рр. з’являються її поеми «Одно слово», «Віла-посестра», «Се ви питаєте за тих», «Ізольда Білорука», в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – «Макбет» Шекспіра, «Пекло» Данте, «Каїн» Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана «Ткачі», яка належала до забороненої в росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі. З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві «Донская речь» у Ростові-на-Дону в 1903 – 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка «Сам собі винен», «Добрий заробок», «На дні», «Ліси і пасовиська», «Історія кожуха», «До світла». Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і кінчаючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в «Житі і слові» підбірку «Купала на Волині». Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; у 1903 році вона друкує збірник «Дитячі гри, пісні, казки». У 1904 році у неї виникає задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908 році записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав 1917 року К. Квітка. У 1908 – 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 – 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів («Мелодії українських народних дум»), які стали визначним явищем світової фольклористики.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості.

На початку липня 1913 року здоров’я Косач різко погіршилося через туберкульоз нирок. 4 липня на звістку про важкий стан Лариси до Грузії терміново приїжджають мати та Ізидора. Вони наполягають на переїзді з «малярійного» Кутаїсі до гірського Сурамі. Матері письменниця диктувала проєкти так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.

Виснажена хворобою, Лариса Косач-Квітка померла 1 серпня 1913 року в Сурамі у 42-річному віці. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам’ятник – бронза, граніт; скульпторка Галина Петрашевич; встановлений 1939 року).^.Стосовно похорону Лесі Українки, Дмитро Дорошенко згадував, що «За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участі духовенства. І справді, поперед жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло троє священиків: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій». З іншого боку, дослідники вказують, що жодних розпоряджень щодо власного похорону Лариса Косач не робила. Могила Лесі Українки є національною пам’яткою.

З нагоди 155-річчя від дня народження Лесі Українки у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого організовано книжкову виставку, яка знайомить з творчістю і життям письменниці.

На виставці представлено документи з фондів НБУ імені Ярослава Мудрого. Для пошуку інших видань радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Виставка експонується за адресою:

вул. Михайла Грушевського, 1; 2-й поверх.

Термін експонування:

20 лютого – 20 березня 2026 року

Інформацію підготувала головний бібліотекар відділу

обслуговування користувачів Анна Сладкова