Aбонемент

До 140-річчя від дня народження В. Винниченка (1880–1951), 

українського політичного та громадського діяча, прозаїка, драматурга, художника 

«Його пером водила сама історія»

М. Жулинський

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в с. Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині – Кіровоградська область) в селянській родині.

Навчався у народній школі, потім –  Єлисветградській класичній чоловічій гімназії. але був змушений покинути навчання через конфлікт із адміністрацією.

1900 року, бажаючи продовжити освіту, Винниченко екстерном склав іспити за гімназійний курс у Златопольскій гімназії і вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира.

Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, був членом Київської громади і одним із засновників Революційної української партії (РУП).

У лютому 1902 р. за організацію протиурядових студентських акцій був заарештований і відрахований з університету (закінчив екстерном у 1906 р.). Утім, за браком доказів, звільнений з Лук’янівської в’язниці.

Через заборону проживання в Києві, Винниченко виїжджає на Полтавщину, де працює репетитором у родині місцевого поміщика. Одночасно проводить агітаційну роботу.

Тоді ж  В. Винниченко робить перші кроки на письменницькій ниві. Опублікована на сторінках часопису «Киевская старина» повість «Сила і краса» (пізніша назва «Краса і сила») принесла письменнику заслужене визнання.

З осені 1902 р. до лютого 1903 р. Володимир Винниченко перебував на військовій службі у 5-му саперному батальйоні (Київ), де продовжував вести активну пропагандистську роботу.

Загроза нового арешту зумовила втечу Володимира Винниченка поза межі Російської імперії.

На початку 1903 року письменник потрапляє до Львова (Галичина), де примкнув до закордонного комітету РУП. Був головним редактором газети «Гасло», перекладав і популяризував праці Карла Каутського, Поля Лафарга, Фердинанда Лассаля та інших теоретиків європейської соціал-демократії.

Після арешту під час перевезення нелегальної літератури протягом двох років утримувався «за дезертирство» у фортеці «Косий капонір». Згодом, у зв’язку з амністією, був відправлений до дисциплінарного батальйону.

Під час подій 1905 року В. Винниченко перейшов на нелегальне положення. Постійно змінюючи імена, паспорти, місця проживання, активно продовжував політичну діяльність.

У грудні 1905 року після реорганізації РУП Володимир Винниченко увійшов до керівного ядра Української соціал-демократичної партії, очоливши її ліве крило.

У вересні 1906 року В. Винниченка втретє заарештовують. Знаходячись у Лук’янівській в’язниці, літератор вчить англійську мову, продовжує писати. Того ж року вийшла перша збірка його творів «Краса і сила», яка відкрила надзвичайно плідний період літературної творчості Володимира Винниченка.

Після визволення із в’язниці (завдяки сплаченій Євгеном Чикаленком заставі) до початку 1917 р. В. Винниченко перебував на нелегальному становищі. Жив у Франції, Австрії, Швейцарії, Італії.

У 1908 р. він приєднався до щойно створеного Товариства українських поступовців.

1910 р., знаходячись в еміграції у Франції, увійшов до «Української громади» у Парижі. Перебуваючи у Львові (1913-1914), редагував журнал «Дзвін».

Під час Першої світової війни письменник нелегально проживав у Москві, співпрацював у журналі «Украинская жизнь».

Цей період відмічається як зліт літературного таланту Володимира Винниченка. Резонансними явищами тодішнього літпроцесу стають такі твори письменника, як «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефистофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага».

Широкої популярності В. Винниченко набув і як майстер соціальної та морально-психологічної драми. Маючи яскравий модерний характер, вони ставали популярними на сценах не лише українських, а й російських і європейських театрів. Серед 23-х п’єс Винниченка-драматурга найбільшого розголосу набули його драми «Дисгармонія», «Memento» (обидві 1907), «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Гріх», «Закон» (обидві 1918), які принесли Винниченкові європейське визнання.

Після Лютневої революції 1917 року В. Винниченко повернувся до Києва, де проявив себе надзвичайно активним і дійовим українським політиком, став одним із лідерів української революції 1917-1921 рр. У цей період він був очільником УСДРП, головним редактором «Робітничої газети».

Перебуваючи біля джерел будівництва української державності, був членом та заступником голови Української Центральної Ради (УЦР), головою першого українського уряду (Генерального секретаріату УЦР), генеральним секретарем внутрішніх справ, автором та співавтором усіх головних законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів.

31 січня 1918 року під тиском міжпартійних розбіжностей подав у відставку з поста Голови Ради народних міністрів УНР. Перебуваючи в опозиції до влади гетьмана П. Скоропадського, у вересні 1918 року став головою Українського національного союзу, відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання.

14 листопада 1918 р. В. Винниченко очолив Директорію УНР, але, не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту, в лютому 1919 року вийшов з її складу. Виїхав за кордон, заявивши про перехід на позиції комунізму, утворивши у Відні Закордонну групу УКП.

У травні 1920 р. прибув до Москви, де зустрівся з представниками тодішньої радянської влади, зокрема Л. Троцьким, Л. Каменєвим, Г. Зинов’євим, Х. Раковським. Пересвідчившись у неможливості співпраці, знову відбув за кордон.

Непродуктивність політичної діяльності переконує Винниченка залишити політику й присвятити себе виключно літературній творчості.

У 1919-20 рр. він працює над тритомним мемуарно-публіцистичним твором «Відродження нації», у якому підбиває підсумки своєї політичної кар’єри та викладає власні погляди на українську революцію.

Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом (колекція його робіт налічує близько ста картин).

В еміграції були написані романи «Поклади золота», «Нова заповідь» «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!», драми «Ательє щастя», «Пророк» та філософсько-політичні трактати «Щастя» й «Конкордизм». 

Опублікований в Україні роман «Сонячна машина» (1928) увійшов в історію української літератури як перший український науково-фантастичний утопічний роман.

Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 року від хвороби серця в своєму маєтку «Закуток», у якому жив з дружиною після переїзду до Франції.

З нагоди 140-річчя від дня народження В. К. Винниченка в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено книжкову виставку, яка експонує видання, що знайомлять з багатогранною літературної спадщиною митця, містить критичну літературу з аналізу його творчості.

На виставці представлені документи із фондів НБУ імені Ярослава Мудрого. Для пошуку інших видань автора радимо скористатися електронними ресурсами бібліотеки та традиційними картковими каталогами.

Виставка експонується за адресою:

вул. Набережно-Хрещатицька, 1, 4-й поверх.

Термін експонування: 23 липня – 24 серпня 2020 р.

Інформацію підготувала

головний бібліотекар відділу соціокультурної діяльності

Сливка О. В.